[Anarchy]

П.С.

Небольшая зарисовка на уже наболевшую всем тему.
Написана была относительно давно и... и просто для себя.
Сейчас, на свой страх и риск, решилась выставить это сюда.
Ах, да. Название украдено из какой-то передачи. Домашние смотрели, а я подслушала.

Сакури у диму

Люба моя матусю!
Пишу тобі я – твоя люба донечка. Ще ніколи я не бачила нічого жахливішого за це. Тисячі безпритульних, постраждалих та просто зломлених. Молоді, старі, діти, матері і батьки – вони втратили усе. В них нема більше дому, роботи, друзів, сім’ї, та вони не згубили найголовнішого – ще жевріє у душах людей слабий вогник надії. Слабі та знесилені, вони все одно ще посміхаються малим дітям, які ще не зовсім розуміють що сталося, тремтячими руками віддають іншим, зовсім незнайомим людям, останні дрібки рису, не проливають марно сльози, беручись до роботи, вже з перших хвилин після катастрофи, щоб знов відбудувати свою Батьківщину, своє щастя…
Сьогодні ми нарешті дісталися Сендаю. Мамо, сама смерть поселилася там. Порожні вулиці, вкриті уламками будинків, шкіл,офісів, лікарень... Розбиті вщент автомобілі, літаки, які винесло з льотної полоси. Я тремтіла кожного разу, як підіймала один із тих уламків, бо боялася побачити там ще одне, з тих десятків знівечених тіл, що всіяли береги міста. Хоч я вже і не знаю де там те місто, мамо, це пекло. Мамо, я бачила щирі людські почуття, нічим не прикритті, не приховані. Я бачила сльози , сльози від болю та жаху. Чула ті німі крики, стогони людських душ, благаючих змилостивитися над ними. Я чула молитви. Ні не прохання повернути своїх дітей, дружин, матерів… я чула прохання допомогти іншим. Я чула прохання допомогти усьому світу, прохання повернути людям втрачене щастя. Без дозволу забране, не питаючи нікого. Ці люди мають лише надію, тому що вірити їм вже нема у що.
Мені страшно, мамо. Я знаю, що коли ти отримаєш цей лист, мене мабуть вже не буде. Завтра ми їдемо до Фукусіми. Мамусю, я дякую тобі за те, що не спинила мене тоді, що дала піти. Я не жалкую про те, що зробила такий вибір. Запам’ятай – ти ще обов’язково про мене почуєш. Я обіцяю тобі, що не згину марно. А зараз – у мене є лише надія та щире серце.
Я знімаю слухавку і не чую гудків. Лише чую ті крики болю і страху, що луною віддаються у моїй голові. Я бачила пекло, мамо. Я бачила ті сакури у диму…