Ваше творчествоТалантливые писатели и поэты, если вы хотите поделиться своим творчеством и опубликовать его, то делайте это в данном разделе. Нам действительно интересно о чем вы пишете и думаете.
Это не рассказы, не произведения, это мысли. Странные, беспорядочные они каждое мгновение приходят в мою голову.
Я не писатель и таланта во мне - ноль. Просто я хочу поделится мыслями, которые важны для меня.
Я искренне вам благодарна, за будущую критику, и, надеюсь, за интересные отзывы.
Я люблю украинский язык, поэтому многие мои мысли записаны на нем.
Я верю в Идею. Она сподвигла меня на многое.
Небольшая зарисовка на уже наболевшую всем тему.
Написана была относительно давно и... и просто для себя.
Сейчас, на свой страх и риск, решилась выставить это сюда.
Ах, да. Название украдено из какой-то передачи. Домашние смотрели, а я подслушала.
Сакури у диму
Люба моя матусю!
Пишу тобі я – твоя люба донечка. Ще ніколи я не бачила нічого жахливішого за це. Тисячі безпритульних, постраждалих та просто зломлених. Молоді, старі, діти, матері і батьки – вони втратили усе. В них нема більше дому, роботи, друзів, сім’ї, та вони не згубили найголовнішого – ще жевріє у душах людей слабий вогник надії. Слабі та знесилені, вони все одно ще посміхаються малим дітям, які ще не зовсім розуміють що сталося, тремтячими руками віддають іншим, зовсім незнайомим людям, останні дрібки рису, не проливають марно сльози, беручись до роботи, вже з перших хвилин після катастрофи, щоб знов відбудувати свою Батьківщину, своє щастя…
Сьогодні ми нарешті дісталися Сендаю. Мамо, сама смерть поселилася там. Порожні вулиці, вкриті уламками будинків, шкіл,офісів, лікарень... Розбиті вщент автомобілі, літаки, які винесло з льотної полоси. Я тремтіла кожного разу, як підіймала один із тих уламків, бо боялася побачити там ще одне, з тих десятків знівечених тіл, що всіяли береги міста. Хоч я вже і не знаю де там те місто, мамо, це пекло. Мамо, я бачила щирі людські почуття, нічим не прикритті, не приховані. Я бачила сльози , сльози від болю та жаху. Чула ті німі крики, стогони людських душ, благаючих змилостивитися над ними. Я чула молитви. Ні не прохання повернути своїх дітей, дружин, матерів… я чула прохання допомогти іншим. Я чула прохання допомогти усьому світу, прохання повернути людям втрачене щастя. Без дозволу забране, не питаючи нікого. Ці люди мають лише надію, тому що вірити їм вже нема у що.
Мені страшно, мамо. Я знаю, що коли ти отримаєш цей лист, мене мабуть вже не буде. Завтра ми їдемо до Фукусіми. Мамусю, я дякую тобі за те, що не спинила мене тоді, що дала піти. Я не жалкую про те, що зробила такий вибір. Запам’ятай – ти ще обов’язково про мене почуєш. Я обіцяю тобі, що не згину марно. А зараз – у мене є лише надія та щире серце.
Я знімаю слухавку і не чую гудків. Лише чую ті крики болю і страху, що луною віддаються у моїй голові. Я бачила пекло, мамо. Я бачила ті сакури у диму…
Последний раз редактировалось Anarchy, 28.12.2011 в 05:46.
Smith, страшно, но чем-то завораживает.
Нет рассказа про саму катастрофу, четких обрисовок окружающей среды, но картина перед глазами рисуется сама собой за счет мелких описаний и одного чувства - страха.
Вот теперь я вижу, что есть писательский талант!
Temari, поразительно. Так поразительно, что я даже поверила.
Я надеюсь, что твои слова правда))
Когда-то давно родилось нечто. Захотелось выставить.
Мозаика из мыслей
Чёрное, белое. Мелькают между пальцами. Звуки. Старого. Фортепиано. Кружиться голова и валерианка, невкусная такая. А мы не меняемся. Мир пуст. Или полон. С какой стороны посмотреть? Наверное только с левой. Потому что. Правый глаз. Безнадежно. Заплыл. Мысли. Разочарования и потери. Мы не научимся жить. Аккорд, арпеджио. Гулкие удары по клавишам. Блики и отражения. В глазах. Голубые, как те камни. Что стоят в витринах. Помнишь? Академический концерт, в зале… пусто. Кто ты? Да слова. Которые вгоняют в ступор. До боли, до онемения. Кто я, кто я?! Мечутся, бьются. Об стекла. Синкопа. Еще одна. Последнее чувство – разве не шестое?
Шаг. Шаг. Пропасть…
Хлопнула дверца такси. Прервалось предложение. Толпа всё так же, медленно растекается по улицам, площадям, проспектам. А я стою и молчу. В оцепенении. Словно меня говорить не научили. И лишь одна, будоражащая сознание мысль, ухваченная из того многочисленного роя голосов.
Шаг. Шаг. Пропасть… а дальше что?
[thought.]
Линейный вид
